Операція Гоморра: як у липні 1943-го удар з неба перетворив Гамбург на пекло

Від редакції: цей матеріал містить історичні фотографії та описи руйнувань, які можуть засмутити.

"Це було пекло, пекельне полум'я. У цього полум'я був не лише жар, але й голос. То ревіла вогняна буря", – так описував події у Гамбурзі наприкінці липня 1943 року один із очевидців.

1943 рік – десять років після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів – був багато в чому переломним моментом, пише німецька історикиня Урсула Бюттнер. У лютому німці зазнали поразки під Сталінградом, у травні – в Африці, далі були висадка союзників на Сицилії та повалення фашистського режиму Муссоліні, союзника Гітлера.

Цей час також став переломним моментом у настроях німців, і цьому посприяло посилення авіаударів союзників. Люди стали звертати більше уваги не на поразки на фронтах, а на те, що влада не може захистити тил.

Проте знищення десятків тисяч цивільних у другому найбільшому місті Німеччини впродовж лише кількох днів, чи радше ночей, стало для багатьох німців тим самим біблійним написом на стіні, коли дні пораховано, і долю визначено.

Для багатьох німців саме руйнування Гамбургу стало моментом, після якого вони стали складати тривожні валізки, а дехто почав спати у верхньому одязі, щоб бути готовим у будь-який момент рятувати життя.

Із Біблії походить і назва операції, що стала наймасштабнішим за руйнуваннями та кількістю жертв повітряним ударом за всю історію. За 8 днів та 7 ночей Гамбург буквально перетворився на Гоморру, біблійне місто, яке Бог знищив вогнем.

Лише за тиждень бомбардувань загинули щонайменше 34 тисячі людей (для порівняння: у Британії за весь час Другої світової від бомбардувань Люфтваффе загинули 43 тисячі людей), ще 900 тисяч втратили домівки і стали біженцями.

Недарма нині історики частіше порівнюють операцію "Гоморра" не з іншими бомбардуваннями – Лондона, Ковентрі, Варшави, Кельна чи Дрездена, а із ядерним ударом по Японії американцями у 1945.

Цілі повітряних ударів

Після жахів окопної Першої світової як німці, так і британці дійшли висновку, що удари з повітря по тилових містах, а не окремих індустріальних об'єктах, можуть принести найбільші втрати ворогу.

Саме цю тактику нацисти застосували в іспанському місті Герніка, у Варшаві та Роттердамі.

У Британії прийняття подібної тактики потребувала більше часу, аби подолати воєнні, політичні та етичні застереження.

Але нацисти самі дали привід. Після бомбардування Роттердама королівські ВПС (RAF) здійснили рейд на промислові підприємства Рейнського регіону. Але після лондонського Бліцу та знищення Ковентрі наприкінці 1940, яке принесло в німецьку слово "coventrieren" – "ковентризувати", небо буквально розверзлося над німцями.

Цьому передували і кілька важливих подій – політичних, кадрових, технологічних.

Наприкінці 1941 до війни проти нацистської Німеччини приєдналися США. Проте на той момент західним союзникам - британцям та американцям - довелося повідомити СРСР, що плани відкрити другий фронт в Європі у 1942 році є нереальними. Єдине, що Черчилль міг запропонувати Сталіну, була кампанія бомбардувань Німеччини.

У лютому 1942 американці вже надіслали свої бомбардувальники для ударів по Кельну, Любеку та Ессену. Ці рейди показали, як змінилася тактика союзників.

Пізніше це прокоментував відомий німецький письменник і уродженець вщент зруйнованого фахверкового Любека Томас Манн, який тоді перебував у США. Згадавши, до яких злочинів вже вдалися нацисти, він заявив, що "за все треба платити".

У січні 1943 відбулася зустріч Черчилля та Рузвельта у Касабланці, де лідери підтвердили курс на тотальне знищення гітлерівської Німеччини.

"Головним завданням стане руйнування німецької воєнної, індустріальної та економічної систем, а також підрив моралі німецьких людей до стану, коли їхня спроможність чинити збройний опір буде фатально підірвано", - йшлося у Касабланській директиві від січня 1943.

До того часу навігація до військових цілей над зануреною в темряву (через тотальне світломаскування) місцевістю була незадовільною, як і влучність бомбардувань RAF. Смертність пілотів, особливо бомбардувальної авіації була високою. За всю війну загинула понад половина особового складу цього авіаційного підрозділу.

Крім того, через низьку ефективність бомбардувальні операції часто критикували як марнування ресурсів. Масштаби неефективності стали очевидними в серпні 1941 року завдяки Звіту Батта (Butt Report). Автори виявили, що лише третина екіпажів, які звітували про досягнення цілі, насправді скинули бомби в радіусі 8 км від неї. Також підрахували, що знищення одного німця потребувало п'ять тонн бомб, а кількість загиблих ворогів була майже такою ж, як і втрачених екіпажів союзників.

Саме тоді настав час для запровадження досі суперечливої стратегії "регіональних" або килимових бомбардувань.

Концепція була простою: замість ударів по конкретних цілях, бомбардувальники зосереджувалися не лише на військових чи промислових об'єктах, але й на навколишніх житлових районах, аби підірвати моральний дух робітників. Очікувалося, що це зменшить промислове виробництво і, отже, підірве воєнні зусилля Німеччини.

Уособленням цих змін стало призначення командувачем бомбардувальної авіації RAF маршала Артура Гарріса, який отримав красномовне прізвисько "Бомбер".

"Багато хто каже, що війну не можна виграти завдяки бомбардуванням. Моя відповідь на це – ми ніколи не робили спроб... От і подивимось", - заявляв Гарріс навесні 1943.

Сила вогню

Впродовж так званого Бліцу – періоду масованих бомбардувань Лондона та інших британських міст Люфтваффе у 1940-41 роках - нацисти не лише дали привід, але й технологічний матеріал для підготовки ударів у відповідь.

Саме під час масованих нацистських ударів британці зрозуміли, що вогонь може призвести до більших руйнувань, ніж звичайні бомби. Відтоді як британці, так і американці проводили ретельні і масштабні дослідження найкращого балансу між фугасними та запальними бомбами.

Фугасні бомби пробивали дахи, вибивали вікна й ускладнювати гасіння пожеж, роблячи його небезпечним. До складу боєприпасів також входили фугасні бомби з підривниками уповільненої дії, покликані додатково перешкоджати будь-яким зусиллям пожежників. Кількість запалювальних бомб мала бути достатньою, щоб перевершити протипожежні можливості противника й дозволити пожежі перерости у масштабне полум'я.

Як пише британський історик Річард Овері, у вересні 1941 при міністерстві внутрішньої безпеки був створений департамент з досліджень вогню, наукові співробітники якого розробляли найефективніші методи спалення міста. В результаті досліджень британські вчені дійшли висновку, що найкращим помічником у цій справі є вітер.

Далі до роботи взялися інженери та архітектори, які спеціально досліджували структуру німецьких житлових будинків, аби зрозуміти, як завдати найбільшої шкоди. Спеціальний звіт – "Німецька житлова архітектура" – було завершено на початку 1943. До досліджень навіть залучили воєнного іммігранта і відомого архітектора, засновника школи "Баугауз" Вальтера Гропіуса.

Ворота у світ

Гамбург – старовинне ганзейське місто з великими торговельними зв'язками та розвиненою промисловістю на крайньому північному заході Німеччини. Це також друге найбільше місто Німеччини і величезний порт, а під час Другої світової ще й місце базування та ремонту підводних човнів у спеціальних бункерах, НПЗ для підтримки роботи усього цього.

Адольф Гітлер, який брав особисту участь у розвитку вільного міста зі спеціальним статусом, називав Гамбург "воротами у світ". Тож місто було цілком очевидною ціллю для повітряних атак від самого початку війни.

Нацисти почали готувати цивільне населення Німеччини до можливих повітряних атак задовго до 1943. Протиповітряна оборона була створена Германом Герінгом, фельдмаршалом та міністром авіації Третього Рейху ще у 1933 - лише через кілька місяців як націонал-соціалісти прийшли до влади. До 1939 пройшли вишкіл і стали членами бригад ППО 13,5 млн німців.

"Кожна дитина має засвоїти необхідність дій при повітряному нападі – це має стати другою натурою. Кожна дитина має усвідомлювати, що ми всі розділимо одну долю, щоб там не було", - казав Герінг, і його слова виявилися по-своєму пророчими.

Ще у 1934 році Гамбург увійшов до числа міст, що підпадали під першу категорію загрози з повітря, що потребувало першокласного захисту. В місті будували мережу укриттів, проводили навчання для цивільних, а також заходи зі зміцнення духу громади.

Повітря над ним мали захищати спеціально збудовані захисні вежі, обладнані зенітними установками, прожекторами та найновітнішими радіолокаційними комплексами. У них були автономні постачання води та електрики. Щоб зміцнити бойовий дух громадян та підвищити їхню впевненість у безпеці, у захисних вежах влаштовували дні відкритих дверей.

З іншого боку, Гамбург був не лише однією з найбільш важливих цілей, але й однією з найбільш вразливих. Він розташований на узбережжі Північного моря неподалік від Британії, тож досягти Гамбургу для союзницької авіації було набагато легше, ніж до будь-якого іншого міста Німеччини.

Географічна близькість забезпечувала короткий час польоту та меншу вразливість до вогню зенітної артилерії й атак винищувачів. Морська берегова лінія, річка та озера були природними орієнтирами, які неможливо було закамуфлювати.

Особливості щільної забудови Гамбургу також робили місто бажаною мішенню саме для ударів запальними бомбами.

Підготовка

До певного часу жителі Гамбургу не відчували особливих втрат від війни, хоча ще з 1940 їм довелося навчитися жити із світломаскуванням та обмеженням раціону. Втрат серед населення практично не було, а якщо й були, то йшлося про смерть солдатів, призваних із Гамбургу, на далеких фронтах.

Перша повітряна атака на місто у травні 1940 забрала життя 34 жителів. Їх поховали з помпою, нацистські лідери на чолі із Гітлером надіслали особисті співчуття родичам загиблих, а на кратери від бомб приїздили дивитися цілими родинами. Проте згодом жертв нальотів побільшало, і помпезні похорони втратили сенс.

Від жовтня 1940 почалася евакуація дітей з міста. У липні 1943 року 40 тис дітей з Гамбургу жили у сільських регіонах.

До кінця 1940 в середньому жителям міста доводилося ховатися в укриттях кожну другу ніч.

Більшість будинків у Гамбурзі були побудовані без підвалів через високий рівень ґрунтових вод, тож ховатися доводилося переважно у громадських укриттях.

У 1942 Гамбург мав стати ціллю операції "Міленіум" – удару із застосуванням понад 1000 літаків. Проте погодні умови на час запланованого удару у травні були несприятливими, а скасовувати операцію такого рівня було вже неможливо. Тому ціллю тієї атаки став Кельн.

Проте там бомбардування із застосуванням запальних бомб не призвело до вогняного смерчу, хоча й спричинило одні з найбільших руйнувань Другої світової.

За рік між 1942 і 1943 у бомбардувальної авіації союзників з'явилося багато технічних новинок. Але для Гамбургу припасли особливу, під кодовою назвою "Window" – "Вікно".

Новація полягала у розпорошенні тисяч шматочків алюмінієвої фольги над засобами ППО. Фольга відбивала радіосигнали, і робила літаки над нею фактично невидимими. А ті могли сфокусуватися на точності ударів, а не на тому, як ухилитися від зеніток.

Дні Гоморри

Літо 1943 у Європі було спекотним. Перед часом, обраним для операції "Гоморра", в Гамбурзі тривалий час не було дощів, через що дерев'яні споруди міста перетворилися на сухий, легкозаймистий матеріал.

Спека і посуха сприяли тому, що скинуті на місто бомби створили не просто пожежі, а вогняний вихор. Потужний висхідний потік розпеченого повітря перетворився на вогняний смерч заввишки 460 метрів.

За період з 25 липня по 3 серпня нічні атаки британських ВПС та денні – американських – призвели до практичного знищення центру та портових районів Гамбургу.

У нічних атаках брали участь понад 750 бомбардувальників. У денних – близько 350. Вони скинули на місто понад 8,5 тисяч тонн вибухівки та запальних бомб (із 23 тис. тонн, скинутих на місто впродовж усієї Другої світової).

Перший масований удар, у якому брали участь майже 800 бомбардувальників, відбувся в ніч проти 25 липня і тривав 50 хвилин. Від нього загинуло близько півтори тисячі людей.

Хоча для гасіння пожеж залучили близько 40 000 вогнеборців, їхні дії були ускладнені руйнуванням телефонної станції та завалами, що перегородили шлях машинам. Пожежі тривали навіть через три дні, а дим від них перешкоджав наступним ударам союзників.

Тих, хто пережив перший удар, переселили у відносно цілі районі міста. Виїздити з Гамбургу без спеціального дозволу було заборонено (евакуацію дозволять лише 28 липня). Там їх наздогнав другий потужний удар в ніч з 27 на 28 липня, в якому брали участь 778 літаків. За 47 хвилин, що тривав удар по цих районах, 13 кв км міста, на яких жили понад 400 тис жителів, перетворився на попіл.

У вогняному смерчі плавилися асфальт, скло та залізо, а темна гамбурзька цегла розжарювалася до червоно-брунатного кольору.

Ті, хто не перетворився на купки попелу на вулицях, задихнулися і спеклися в укриттях, звідки вогняний смерч висмоктав кисень, замінивши його чадним газом. Температура повітря у цьому пеклі сягала 800-1000С, а швидкість вітру - 240 км на годину. У німецькій мові з'явилося ще одне нове слово – Feuersturm – вогняний шторм.

Після цієї атаки близько 900 тисяч залишили Гамбург. Тому третій масований удар прийшовся фактично по знелюдненому місту.

В ніч з 2 на 3 серпня небо нарешті змилостивилося над Гамбургом, почалася сильна гроза, яка розбила армаду британських бомбардувальників на частини, і вони скинули бомби над іншими цілями.

Хронологія операції "Гоморра"

• 24–25 липня: нічний наліт близько 790 бомбардувальників Королівських ВПС (RAF). Перше застосування системи Window

• 25 липня: денний наліт близько 120 бомбардувальників ВПС США (USAAF)

• 26 липня: денний наліт близько 50 бомбардувальників USAAF

• 27–28 липня: нічний наліт близько 780 бомбардувальників RAF. Вогняний смерч

• 28 липня: наказ про евакуацію Гамбурга

• 29–30 липня: нічний наліт близько 770 бомбардувальників RAF. Другий вогняний смерч

• 2–3 серпня: нічний наліт близько 740 бомбардувальників RAF, через погані погодні умови літакам довелося розсіятися

Гамбурзький рахунок

Існують різні оцінки кількості жертв операції "Гоморра": за кілька ночей в Гамбурзі загинули від 34 до 43 тисяч людей (остання цифра співставна із кількістю загиблих солдатів із Гамбургу на усіх фронтах – 45 тис. осіб).

Близько 125 тисяч звернулися по медичну допомогу вже в інших населених пунктах. 250 тисяч будинків - понад половину всього житлового фонду міста – було зруйновано. Близько 1 млн мешканців міста, де до нальоту жили 1,7 млн людей, залишили його.

Також були зруйновані понад пів тисячі підприємств, 2 тисячі бізнесів, 300 офісних будівель, 24 лікарні, 277 шкіл. Повністю припинив роботу громадський транспорт і залізниця.

Система каналів вийшла з ладу – водні артерії перегороджували рештки затоплених кораблів та зруйнованих будинків. Подачу води в місто вдалося відновити лише всередині серпня.

Проте в сенсі ефективності ці шокуючи за масштабами удари мали дещо не ті наслідки, яких очікували союзники.

Операція "Гоморра" не мала великого прямого впливу на оборонну промисловість, крім порту. Вже під кінець року промислову потугу Гамбургу відновили на 80%.

У віддалених землях – таких, як Баварія, біженців сприймали не дуже приязно.

Багато з них досить швидко повернулися в Гамбург, хоч і не "додому", адже значна частина саме житлових кварталів були зруйновані. Якщо після операції населення міста скоротилося до 600 тисяч, то вже до кінця року воно зросло до понад 1 млн осіб.

Моральний дух, по якому цілили союзники, підупав, але бунту проти влади не сталося. І тодішні спостерігачі, і сучасні історики кажуть про те, що ті, хто вижили, швидко повернулися до праці в порту та на підприємствах, але їх наче паралізувало. Вони виконували роботу автоматично, зосередившись лише на виживанні.

Проте руйнування, завдані Гамбургу, які очевидці опиcували як такі, що не вкладаються в голові, спричинили низку масштабних змін у системі протиповітряної оборони Німеччини.

Авіаудари союзників принесли війну у центри німецьких тилових міст. Як літаки, так і зенітні гармати стали перекидали з фронту для захисту тилу. Вже станом на серпень 1943 року 45% усіх німецьких винищувачів було зосереджено на території країни, а додаткові підрозділи — на півночі Франції.

Згодом на тил Німеччини стали переорієнтовувати і боєприпаси, від чого армія стала потерпати не лише від браку підтримки з повітря, але й снарядів.

Тож у певному сенсі можна стверджувати, що військові результати всієї кампанії бомбардувань виявилися вагомішими за її вплив на німецьку економіку чи бойовий дух населення.

Нацистська верхівка публічно звинувачувала союзників у воєнному злочині.

Як свідчать документи, а також матеріали допитів, проведених союзниками вже після війни, "Гоморра" викликала шок "на горі". Міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс писав у своєму щоденнику про "Дамоклів меч, що завис над Німеччиною". А нацистський міністр озброєнь і військового виробництва Альберт Шпеєр визнав: те, що сталося в Гамбурзі, "вселило в нього страх Божий".

Після війни він розповів слідчим, що бомбардування Гамбурга справило "надзвичайне враження" на найближче оточення Гітлера, й що він сам казав фюреру: подібні атаки союзників можуть призвести до швидкого завершення війни.

Проте війна тривала ще два роки.

Остання повітряна атака на Гамбург відбулася у квітні 1945.

3 травня місто здалося британському командуванню.

"Мені було шкода їх"

90% Гамбурга зруйновано – повідомляв гауляйтер Карл Кауфман 1 серпня 1943 року.

Завали розчищали примусові працівники-остарбайтери та в'язні "Ноєнгаме" - концентраційного табору неподалік Гамбургу.

До того вони спостерігали за бомбардуваннями міста, розташованого за 28 км від табору. За словами одного зі свідків, вісім днів в'язні спостерігали за тим, як горить Гамбург, а не крематорій.

Коли після першого дня розчищення завалів у Гамбурзі до табору повернулися в'язні, їх розмістили в окремому бараці, й заборонили говорити. Але поступово інформація – про обвуглені трупи в укриттях, про тіла, які розпадалися в порох від одного дотику, про "суп із людських рештків вперемішку з асфальтом" на вулицях – стали виходити назовні.

"Слухаючи ці розповіді, ми вже не вигукували радісно, як під час авіанальоту", - згадував в'язень концтабору Віктор Баєнс, якого цитує німецький історик Дітлеф Гарбе.

"Хоча загалом німці були поганими, мені було шкода їх – старих, дітей, жінок", - слова іншого в'язня "Ноєнгаме", Павла Павленка.

Окрема бригада в'язнів концтабору копала великі могили, куди штабелями складали трупи. Наглядачі залишалися на певній відстані через жахливий сморід. Щоб в'язні могли працювати, Управління парків та цвинтарів Гамбургу виділило зі своїх запасів цигарки та алкоголь для них.

Доступ до деяких районів перегородили стінами з битої цегли, побоюючись поширення епідемії. Прибирати трупи та ловити мародерів там було нікому.

Розчищення завалів тривало фактично до кінця війни.

Німецька пошта зробила безкоштовним відправлення поштівок із Гамбургу, якщо на них була одна фраза – "я живий/жива".

Мораль

У першому комюніке для преси від британських ВПС йшлося про те, що ударів у Гамбурзі зазнали переважно доки та промислові об'єкти.

Про людські жертви не згадували. Командуванню авіації на певний час вдалося приховати, що саме цивільні – працівники цих доків та корабелень – були справжньою ціллю атаки (що було заборонено британським урядом ще у 1939 році).

"Ані тоді, ані після цього бомбардування Гамбургу не сприймалося так негативно, як Дрездена. І не лише тому, що Дрезден бомбили під кінець війни, і його вважали, як говорив Гарріс, лише місцем виробництва милої порцеляни", - пояснював британський історик Річард Оверлі.

Під час операції "Гоморра" RAF втратили 87 літаків та 593 пілотів. Втрати літаків та пілотів вдалося суттєво знизити завдяки технології Window. Але загалом за час війни бомбардувальна авіація втратила понад половину свого особового складу.

Екіпажі літаків RAF, що брали участь у операції, повідомляли, що їхні літаки вкривалися сажею, навіть на висоті вони відчували жар пожежі, а дехто - запах смаженої плоті.

Повернення з таких руйнівних операцій часто призводило до стану, який сучасна медицина визначає як тяжкий посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), хоча на той час цей стан не був офіційно визнаний.

Пізніше стали говорити про серйозні психологічні травми серед британських пілотів, особливо у бомбардувальній авіації, де смертність була високою, так само, як і відчуття провини за масовані рейди, особливо із такими наслідками для життя десятків тисяч людей як у Гамбурзі.

Але насторожі стояла політика покарань за відсутність моральної стійкості (Lack of Moral Fibre (LMF), що діяла у RAF. Такою абревіатурою "нагороджували" тих, хто відмовлявся брати участь у руйнівному рейді.

Це тягло за собою пониження у званні та публічний громадський остракізм – шеймінг, хейт чи кенселінг, як написали б нині у соцмережах.

Так само як і потреба у килимових бомбардуваннях із вогняними смерчами, ця політика викликала дуже неоднозначні оцінки – навіть у сучасників.

Опитування, проведене через три тижні після бомбардування Гамбургу показало, що лише 19% англійців вважали, що нацистів можна перемогти тільки завдяки бомбардуванням. За рік до того так вважали 30% опитаних.

Наприкінці 1944 позицію командувача бомбардувальною авіацією Гарріса критикували вже навіть серед офіцерів RAF. Вщент зруйнований Гамбург став прикладом того, що одними бомбуваннями неможливо подавити індустріальну воєнну машину противника.

Коли у травні 1945 американські військові затримали командувача Люфтваффе Германа Геринга, в його особистому багажі їх особливо зацікавили статистичні дані про те, як швидко після бомбардування Гамбург зміг відновити саме промислове виробництво.

Пам'ять

Те, як німці вшановували пам'ять загиблих у "Гоморрі" певним чином відбиває віхи, що проходила сама країна, а також зміни у ставленні до болючого питання колективної відповідальності німців за катастрофу, що спіткала Німеччину та всю Європу з приходом до влади нацистів у 1933 році.

Перше – помпезне – вшанування було організовано ще у листопаді 1943 нацистами – на національні дні мертвих.

Перший повоєнний мер Гамбургу Макс Брауер на пам'ятній церемонії на цвинтарі Ольсдорф, де у масових могилах були поховані жертви операції "Гоморра" (там же поховані 80 в'язнів концентраційного табору, які загинули, розчищаючи завали, зокрема і від бомб, що не розірвалися), обережно поставив ці бомбардування у контекст із німецькими рейдами на інші європейські міста.

На 50 роковини бомбування, у 1993 році, одразу після об'єднання Німеччини, мер міста Геннінг Вошерау запитав: "Якби союзники не мали сміливості та рішучості відповісти на насильство нацистів насильством, щоб зупинити німців від божевілля, чи можливими були б звільнення, відновлення та демократичне майбутнє?"

Іншою подією меморіальних заходів того року став плакат антифашистських активістів "Операція Гоморра: нема кого оплакувати".

До 2003 маятник хитнувся в інший бік – тоді стали більше говорити про приховування справжньої правди про масштаби руйнувань та жертв під час бомбардування Німеччини союзниками.

З іншого боку, завжди були й ті, хто наголошував: бомби на голови німців не почали падати без причини.

Чи не найсильнішим меморіалом всьому, що сталося в Гамбурзі наприкінці липня 1943 є церква св. Миколая. Перша каплиця святого Миколая – патрона моряків, торгівців та мандрівників - з'явилася на цьому місці у 12 сторіччі.

Церкву кілька разів реконструювали, зокрема, і після пожежі 1842. Згодом її відновили за проєктом англійського архітектора Джорджа Гілберта Скотта.

Якийсь час вона була найвищою спорудою у Європі, та й навіть зараз шпиль її вежі робить її однією із 5 найвищих церковних будівель у світі. Цю вежу британські пілоти використовували як орієнтир під час операції "Гоморра". І саме тому, очевидно, її так і не було зруйновано.

У 1957 влада Гамбургу вирішила не відбудовувати церкву, а залишити її як меморіал - Mahnmal St. Nikolai.

У 1993, через 50 років після бомбардування міста, Мемораіл св. Миколая приєднався до спільноти "Хрест із цвяхів" (Coventry Cross of Nails) – символ примирення. У 1947 році перший такий хрест із зруйнованого Люфтваффе Ковентрі отримав Кіль, інше німецьке портове місто. Сам Гамбург отримав свій ковентрійський хрест ще у 1961, - він зберігається в алтарі церкви св. Катерини.

Незадовго до операції "Гоморра" найвищий священник англіканської церкви архієпископ Кентерберійський Вільям Темпл написав міністру авіації серу Арчибальду Сінклеру листа, у якому хотів переконатися, що британські ВПС не вдаватимуться до атак на цивільних.

У відповідь він отримав запевнення, що удари зосереджуватимуть виключно по військових цілях. Але якщо їх завдаватимуть по зоні щільної забудови, можливі випадки "супутніх втрат". Архієпископ подякував військовим за розважливість та високу мораль.

За тиждень до "Гоморри" відвернути катастрофу намагався і головний науковий радник уряду сер Генрі Тізард. У листі до Черчилля він писав про те, що Гамбург може стати корисною базою для окупаційного уряду після перемоги над Гітлером, і що населення міста значною мірою не лише англофіли, але й мають антиросійські, антипрусські, антинацистські погляди, які скоро можуть стати ще й антивоєнними. Але цього вже не вдасться перевірити.

Командувач авіації Артур Гарріс, коментуючи своє ставлення до бомбардувань німецьких міст, у різний час говорив:

"Нацисти вступали у війну, плекаючи по-дитячому наївну ілюзію, що вони бомбитимуть усіх інших, а їх самих ніхто не бомбитиме. У Роттердамі, Лондоні, Варшаві та ще в півсотні інших місць вони втілювали цю свою наївну теорію в життя. Вони сіяли вітер — а тепер пожинатимуть бурю.

Попри все, що сталося в Гамбурзі, бомбардування виявилося відносно гуманним методом (завершення війни).

Особисто я не вважаю, що решта німецьких міст разом узяті варті кісток бодай одного британського піхотинця.

Якби мені довелося знову пережити той час, я вчинив би так само, але сподіваюся, що мені не доведеться цього робити".

В цьому матеріалі використано графіку із статті кореспондента ВВС News Грега Ватсона Operation Gomorrah: Firestorm created 'Germany's Nagasaki'